Так ніхто не кохав

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки...
Володимир Сосюра

Воно прийшло – почуття, яке майже неможливо описати словами. До когось воно прокралося, неначе злодій у дім без хазяїна, і викрало серце, душу, затьмарило розум. До інших воно увірвалося, немов несамовитий вітер, що вивертає велетні-дерева на своєму шляху. А хтось у напруженому очікуванні цього почуття навіть не помітив, що воно вже давно живе у серці, ніжним весняним сонячним промінчиком пестить знесилену від чекання душу.

Що ж воно таке, кохання

Що ж воно таке, оте саме кохання? Чому навколо нього стільки  розмов? Чому стільки драм розігрувалось у світі тільки через це всемогутнє почуття?
Отож, кохання – це морально-етичне почуття, що виявляється в самобутньому й безкорисливому прагненні до певної особистості з її індивідуальної неповторністю. Чуттєвий потяг – це ні що інше, як біологічно доцільне джерело виникнення любові. Так пояснюють кохання словники.

Цікаво, що кажуть філософи далекої давнини з цього ж таки приводу? Знані представники філософського мислення епохи Відродження, такі як Джордано Бруно, Спіноза, Шафсбері, Кампанелла та інші, розцінювали кохання, як силу, що організовує соціальне життя, звільняє душу людини від афектів і веде до пізнання й підкорення природи.
Гегель писав: «Істинна сутність кохання полягає в тому, щоб відмовитися від свідомості самого себе, забути себе в іншому «я» і, однак, у цьому ж зникненні й забутті вперше знайти самого себе й володіти самим собою».

Зігмунд Фрейд вважав кохання всього лише статевим потягом, фізіологічним інстинктом. Такої ж думки притримувався  Артур Шопенгауер, говорячи, що кохання дає тільки ілюзію щастя.

Людвіг Фейєрбах, навпаки, обожествляв кохання, вважаючи його універсальним законом розуму й природи. Ми ж, можливо, до таких філософських роздумів не вдаємося і відносимо це почуття до душевної й духовної сфери.

Кохання як таке

Кохання для нас — це глибокі почуття до іншої людини, почуття, які виникають між жінкою й чоловіком (ніякі інші форми цього почуття не торкаюся). Кохання охоплює великий спектр найрізноманітніших почуттів: це доброта й ласка, душевне тепло, милосердя, моральна близькість. Кохання має свій розвиток, бо перше жагуче почуття не може бути вічним, воно поступово трансформується у більш глибокі й спокійні відносини. Зріле кохання приносить не тільки фізичний потяг, але й духовну близькість людей, які кохають один одного. Істинне кохання наповнює життя людини глибоким змістом, надає наснаги для творчості, зігріває світлим полум’ям серце й просвітлює розум.

Звичайно, не зажди це почуття взаємне, але навіть тоді людина, яка кохає, сповнена світлими надіями. Іноді кохання приносить тугу, та розрадою може стати впевненість, що кохана людина щаслива навіть без вашої участі у її житті. Частенько молоді люди плутають поняття закоханості, яке базується здебільшого на статевому потязі, із глибоким і високим почуттям того самого кохання, яке витримує життєву повсякденність, побут і непорозуміння. Інколи кажуть, що кохання минуло. Та чи минуло? Може, пристрасть, шал закоханості сприйняли за кохання, а коли перший жар пройшов, виявилося, що ви не кохали, не були готові до глибоких і зрілих почуттів. Іноді люди, проживши життя, так і не знаходять кохання… Що ж, мабуть, не всім судилося зустріти це почуття.

Чомусь більшість людей, орієнтуючись на художні твори, чекають якогось шалу й пристрасті на все життя, але час і спільне співіснування з року в рік, рука у руці, трансформує кохання. Але ж почуття не перестає бути коханням, а просто переходить у іншу якість. Тепло очей, ніжність рук, розуміння з півслова — ось що проноситься крізь десятиліття. Коли вже діти виросли, онуки прибігають у гості, а кохана людина залишається поряд і пестливий легкий дотик вселяє у душу впевненість, кохання є! Воно не закінчується, як книжковий роман чи кінострічка, воно пережило щасливі моменти й гіркі розчарування, але не зрадило, не розвіялось, як дим. Кохання вічне, як сиві гори, могутнє, як води древнього Славути, ніжне, як весняне сонце, і тільки завдяки йому люди можуть наблизитися до розуміння самих себе й відчути всю повноту життя.

Кого я так люблю – люблю тільки тебе.
Рука моя в твоїй руці співає,
І погляд твій в душі моїй цвіте
Тим квітом, імені якому ще не знаю.

Микола Вінграновський